“Важко розрізнити, де бруд, а де тіло”. Як волонтери ризикують життям, щоб урятувати інших

Олександр звик їздити дорогами, яких немає на картах.

Він міцно тримає кермо, коли його фургон мчить ґрунтовими дорогами й крізь підлісок. Колись ці дороги використовували або трактори, або велосипедисти для мальовничих прогулянок. Тепер кожен сантиметр цих доріг або відкритих полів може бути замінований, потрапити під обстріл або в оточення військових.

Олександр – один із водіїв-добровольців, які перетинають лінію фронту для евакуації мирного населення з Херсона та інших підконтрольних Росії районів на сході України.

Йому трохи за двадцять, і до війни він працював у адвокатурі.

“Ми можемо їхати однією дорогою туди, але коли вертатимемось назад, там вже буде вирва від вибуху, – каже він. – Тоді ми знаємо, що почалися ворожі обстріли. Тоді ми молимося, щоб вдарило трохи ліворуч чи трохи праворуч. Щоб серед обстрілів лишився коридор, щоб ми могли вивезти людей”.

Волонтери кажуть, що за останні кілька тижнів дедалі більше людей хочуть виїхати з Херсона, оскільки Росія посилює контроль над окупованою територією. Люди, які приїздять звідти, розповідають про залякування російської поліції, зростання цін на продукти харчування та страх бути викраденим самопроголошеною “владою”. Попри ризики, кажуть вони, багато хто все одно хоче спробувати виїхати.

Евакуація з міста була важкою. ООН і Червоний Хрест сказали нам, що вони не організовували жодних шляхів евакуації, оскільки не змогли отримати гарантії безпеки від обох сторін.

Натомість водії-добровольці, як Олександр, домовляються про контрольно-пропускні пункти та маршрути без будь-яких формальних домовленостей. Ми не називаємо справжні імена водіїв з міркувань безпеки.

“Треба мати холодний розум і міцне серце, – каже Олег. – Інакше ви не доберетеся до пункту призначення”.

Колись Олег був будівельником. Він зустрічає нас широкою посмішкою та шматочком солоної риби, подарунком із Херсона, який він зберіг у бардачку. Він повернувся минулої ночі. Це була важка подорож.

“Кожна нова поїздка стає дедалі важчою. Старі маршрути закриті, і ми повинні шукати нові”, – каже він.

Олег пояснює процес, якого він дотримується, перевіряє паспорти та документи всіх пасажирів, носить з собою аптечку. Але дотримуватися плану практично неможливо. Протягом останніх двох днів вони прибули на контрольно-пропускний пункт о 05:00, щоб чекати до вечора разом із, за його оцінками, близько 2000 інших автомобілів. Він каже, що нікого не пропускали.

“Ми вирішили поїхати дорогою, яка ще не відкрита, тому що там ідуть активні бої. Це дуже швидкий маршрут, і оскільки жінки та діти були дуже виснажені, ми змушені були ризикувати. На це погодилися всі пасажири”, – каже він.

Їм пощастило.

Два інших фургони досі перебувають у Херсоні, намагаються виїхати. За кермом одного з них – Олександр. З минулої ночі від них нічого не було чути.

Водії є частиною волонтерської організації, яка виникла з телеграм-каналу “Одеса як вона є”. У центрі евакуації волонтери збирають овочі, фрукти, хліб, каші та підгузки для нових прибулих.

Юлія Погребна, одна з головних координаторок тут, тривожно дивиться в телефон, коли проводить для нас екскурсію. Зазвичай перша посміхається і сміється, але сьогодні напружена.

“Я не сплю, – каже вона. – Я відчуваю, що не можу видихнути, поки не повернуться водії. Я переживаю за все. На нас лежить велика відповідальність”.

Чи переживає вона, що вони заохочують людей йти на великий ризик?

“Ми маємо це робити. Поки ми зараз говоримо, близько 5,5 тисяч людей чекають, щоб евакуюватися з Херсона, не рахуючи навіть навколишніх сіл”, – каже вона.

Юлія каже, що дасть нам знати щодо водіїв. Коли ми йдемо, я бачу, як вона сидить за столом, однією рукою тримає телефон, а іншою витирає сльози.

Був перший день війни, коли Михайло Пуришев вирішив поїхати до Маріуполя. Він привіз гуманітарку, а вивіз людей. Це була перша з його семи поїздок.

“Якби я чекав безпечного коридору, я, мабуть, чекав би досі, – каже він. – Після того, як я провів шість днів у бомбосховищі, дивлячись, що переживають діти в місті, у мені щось зламалося. У той момент я вирішив, що продовжуватиму ці поїздки”.

“Я просто роблю це, тому що відчуваю, що це потрібно зробити. І, чесно кажучи, я б ніколи не уявив, що я здатний на таке”, – додає чоловік.

Протягом останніх кількох тижнів Михайло багато знімав – від усміхнених облич дітей, яких він евакуював, до укриттів від обстрілів.

“Коли їдеш дорогою, буває важко розрізнити, де бруд, а де – труп”, – тихо каже він.

“Іноді усе змішується разом. Я бачила тіла, загорнуті в килими, інші закопані біля входу в будинок. Ти намагаєшся не зациклюватися на цьому, тому що у тебе є ціль – вивести людей живими”, – каже Михайло.

Тим часом в Одесі отримали новини про водіїв.

Після шалених дзвінків до військових у центрі дізналися, що обидва водії потрапили під обстріл. Ідучи тим самим шляхом, яким проїхав Олег кілька годин тому, один водій потрапив під обстріл на підконтрольній росіянам території. Він перебуває в лікарні на території, яку контролює Україна, із тяжкою травмою голови, переломом черепа та відрізаною частиною вуха. Один пасажир загинув, інший також у лікарні.

Через кілька годин Олександр виїхав з Херсона разом з іншим автомобілем, але натрапив на танк, який змусив їх повернути назад. Водію автомобіля, другові Олександра, снайпер поцілив у голову. Олександр вижив і врятував пасажира з автомобіля друга до свого фургона.

Під час розмови координаторка Юлія сказала, що вони приголомшені цими новинами, але все одно продовжать робити свою роботу.

“Нам дзвонять люди і плачуть, щоб ми приїхали, – каже вона. – У нас немає іншого вибору, окрім як допомогти їм”.