Основою харчування був відвар з лушпиння гнилої картоплі: як живуть у РФ українські полонені

Більшість часу у полонених займали розмови про їжу. У них був мораторій на слово “скоро”.

31 травня 2024 року Україна повернула з російського полону 75 українців, серед них був засновник волонтерської ініціативи “Школа військових водолазів” Костянтин Миргородський, який потрапив у полон ще у березні 2022 року в районі Бучі та провів у неволі 810 днів. Відео його співу в автобусі, зняте журналістами, зібрало сотні тисяч переглядів у соцмережах, пише “Ліга”.

“У полоні мріяв, що коли повернусь, зроблю три речі: заспіваю пісню Тараса Петриненка, землю поцілую і закурю під хорошу каву. Коли вже після обміну був в автобусі, подумав: а чого б не заспівати?”, – пригадує військовий.

14 березня Костянтина Миргородського узяли у полон біля Клавдієво та відвезли у Гостомель на аеродром, де тримали у холодильнику, який слугував замість камери, разом з іншими трьома десятками людей. А 23 березня полонених повезли у Білорусь, звідкіля у декілька етапів нас перевезли у Новозибків Брянської області.

Новозибків. Брянська область

“СІЗО почалося з “прийомки”. Тебе роздягають. Від воріт до корпусу проганяють крізь дві шеренги співробітників ФСІН. Поки ідеш – тебе б’ють і травлять собаками. Собаки рвуть комусь ноги. Якщо падаєш – вони по тобі стрибають. Комусь ламають ребра. Всіх копняками женуть вперед”, — пригадує Костянтин, який раніше на допиті “зізнався”, що він нібито звичайний тероборонівець.

У СІЗО-2 українських полонених окрім місцевих вертухаїв, охороняли й спецпризначенці. І коли на початку травня з Оленівки привезли захисників Маріуполя, вони над ними жорстоко знущалися. Особливо діставалось хлопцям бойових спеціальностей: снайперам, гранатометникам.

“Деяких так катували, що крики були нелюдські. Це було постійно: тебе допитують плюс-мінус нормально, але чуєш, як в сусідній камері людей катують болем”, — пригадує він.

У величезній камері постійно був лютий холод. З камери нікуди не виводили, хіба що на допити та під час обшуків. Годували так, щоб полонені могли лише підтримувати життєдіяльність, даючи менше тисячі Ккал на добу.
В Новозибкові чоловік просидів понад рік. Там перед банею – в конкретний мороз – викидали у прогулянковий дворик й хвилин за 20 очікування, зовсім задубілого, заганяли в баню, де без гарячої води і мила треба помитися за три хвилини.

У травні 2023-го його повезли в Тулу. Надвечір, під час “прийомки” пішов дощ й під ним довелося стояти всю ніч. Охоронці лише наказували то стати на коліна, то голову закрити руками. Ледь дочекались ранку, зазначив він. Але виявилось, що це була пересилка до виправної колонії у селищі Пакіно Володимирської області. Там все почалось по новому колу: той самий розпорядок, ті самі допити, але трохи кращі умови, де навіть виводили на прогулянки, а взимку видавали бушлати.

Пакіно. Володимирська область

“Найстрашнішим тут був голод. Основою харчування був відвар з очисток гнилої картоплі. Ми почали конкретно втрачати вагу (у кого вона ще лишалась) та сили. Мені, наприклад, по вазі скидати вже не було чого, я просто падав. Буквально тримались на хлібі. Його часто давали більш-менш нормально – буханка, розрізана на п’ять частин. Вона дійсно рятувала. Тому хліб – це було святе”, — розповів Костянтин Миргородський.

Натомість в Пакіно не надавали медичної допомоги. У лікаря навіть зеленки не було. Хлопці гнили, у всіх були жахливі виразки й треба було мінімум місяць чекати, поки лікар прийде і помаже їх фукорцином.

В Пакіно приїжджав Червоний Хрест й половину людей від них сховали – просто закрили барак та наказали всім лежати на койках, що зазвичай суворо заборонено. Якусь частину полонених Червоний Хрест викликав на бесіди, дали заповнити реєстраційні картки та шанс нарешті зв’язатись з рідними.

Також приїжджали російські правозахисники й до них готувалися серйозно — кілька днів нас вчили ходити рівно, а не як завжди, руки назад, обличчя в підлогу. В камеру занесли стіл, постелили скатертину, що взагалі щось небувале.

“Правозахисники питають, як з харчуванням? Ми – худі, зморені – кажем: нормально. Вони такі: розуміємо, тут не курорт. Киваєм – не курорт”, — пригадує він.

Більшість часу займали розмови про їжу: згадували, що би хотілося з’їсти, фантазували про страви, які готуватимемо вдома, навіть рецепти вигадували. Всі подумки почали робити бізнеси в аграрній сфері і відкривати ресторани.

“Але такі розмови у певний момент витримували вже не всі. Через голод люди реально втрачали розум. Це було страшно”, — каже Костянтин Миргородський.

При цьому росіяни “гралися” із українськими полоненими: когось спеціально загодовували, а інших тримали на голодному пайку.

З Пакіно обмінів не було рік й полонені знаходилися в емоційному занепаді. Адже набагато легше знати, що хтось поїхав додому, бо можеш бути наступним.

В останній місяць Костянтин Миргородський потрапив в камеру з морпіхами, з якими були спільні інтереси – музика, мотоцикли. Навіть вирівнялось ставлення до їжі – стало байдуже. До того ж полоненим дозволили займатися спортом на т.зв. “фітнес-хаті”, де усі качались, коли були сили.

“Була чітка закономірність: кинули на дві кашинки більше – опа! – одразу знову всі тренуються. Годують гірше – у більшості пауза, перечікують несприятливий період”, — зазначає він.

Дуже підтримували українські пісні, але співати доводилося дуже тихо, адже там за українську мову можна було “вихопити”.

“У нас був мораторій на слово “скоро”. За нього можна було ляща вихопити. Виходимо на вулицю: “Ну, коли нас вже поміняють? Ех, мужики, побачить би небо просто так”. Або дивимося – о, хмари на Україну летять. Я їм повторював: “Мужики, не кажу “скоро”. Але незабаром побачимо рідне небо”, — розповідає Костянтин Миргородський.

З речами на вихід

7 травня його з одним хлопцем викликали на вихід з речами та закинули у камеру, в яку відправляли, тільки коли кудись везуть. Там нормально погодували, дали заповнити примірник автобіографії та розписку, що претензій до РФ немає.

Два дні потримали в цій камері і відправили назад. Але чоловік вже зрозумів, що він є у списках, тому чекав і молився.

30 травня їх знову викликали, вдягли пакети на голови та привезли на аеродром. Ніч потримали в Іл-76, а зранку полетіли. По прильоту полонених “затрамбували” в автозаки.

“Відкрились двері, якийсь тип сказав: кого називають – на вихід, інші – лишаються. Швидко попрощалися. Назвали моє прізвище. Вийшов. Зняв з голови мішок – полонених зі зв’язаними руками заводять у цивільні буси на цивільній стоянці. Ще годину ми їхали. Напруження колосальне – тільки б не зірвалось”, — пригадує він.

Під час обміну назустріч йшли російські полонені. Всі українці підбиті, голови розбиті, худющі. Росіяни добре вгодовані, пристойно виглядають.

“Ми знали, що у нас полонених нормально тримають. Я ще пацанам казав, що в традиціях нашого народу немає такого лайна, як катування голодом. Але контраст різонув дуже”, — зазначив Костянтин Миргородський.

Він розповів, що на Сумщині люди вибігали з прапорами, махали, хтось ставав на коліна.

“Я приблизно розумів, що повернусь в іншу країну. Але щиро офігів від змін”, — визнав колишній полонений.

Нагадаємо, 13 вересня повідомлялося, що з полону вдалося повернути морпіха Олега Нечаєва, якого захопили росіяни ще у квітні 2022 року. Через майже 30 місяців він зможе зустрітися з родиною.

Також писав про те, як Росія міняє своїх солдатів. Як зауважила росіянка Ірина Криніна, яка єдина приїхала за своїм чоловіком до України, російська сторона робить це вкрай неохоче.