“Катю, ти мене тільки не хорони”. Історії дружин військовополонених морпіхів, які боронили Маріуполь

Українська сторона не називає точної кількості військовополонених. Родичі та близькі обирають чи надавати їхній особистій історії публічності.

Ольга, Катерина та Альона – дружини морських піхотинців з 501 батальйону. До повномасштабного вторгнення вони стояли під Широкине на Донеччині. Але за кілька днів до повномасштабної війни обстріли росіян посилились, а 24-го вони почали наступ.

Українське командування наказало морпіхам передислокуватися до села Мирне біля заводу “Азовмаш”.

Вже за кілька тижнів ситуація перетворилась на критичну – не було підвозу боєприпасів та провізії. Доводилося топити сніг та зливали воду з радіаторів. У селі не було бомбосховищ, а будівлі росіяни швидко знищили під час авіанальотів.

4 квітня боєприпаси у бійців остаточно закінчились, їх у полон взяли кадирівці поблизу комбінату Ілліча.

Від початку 2023 року вже відбуло 7 обмінів, але жодного бійця з 501 батальйону серед звільнених не було. Їхні дружини та матері ходять на зустрічі у координаційний штаб, пишуть звернення на різні структури, намагаються достукатися до президента. Єдиною їхньою вимогою є те, щоб в обмінах нарешті з’явились герої, які билися до останнього патрона.

Катерина, Ольга та Альона розповіли історії коханих, які перебувають вже рік у полоні, для Української правди життя”.

“Повернусь, якщо народиш трьох синів”

Чоловік Ольги – Назар (ім’я змінено) служив у морській піхоті з 2015 року. Він доклав зусиль, щоб отримати берет, постійно тренувався та прагнув бути прикладом для молодших побратимів.

Ольга з чоловіком одружені вже 6 років, але Назар мало говорив про службу з дружиною. Жінка жартома зазначає, що найчастіше можна було щось дізнатися, коли збирались з друзями, теж військовими. Тоді дружини спілкувались між собою, а чоловіки, попри обіцянку не обговорювати роботу, тільки те й робили.

“Я бачила, як сяють його очі, коли він починав говорити за роботу. Його побратими теж були захоплені тим, що роблять.

Мені дуже хотілося, аби чоловік побув хоча б рік вдома, але він віддавався своєму покликанню. Він зазнав, що хоче, аби я та наші майбутні діти жили у вільній країні. І кожна його ротація, я сподівалась, буде останньою перед цивільним життям“, – розповідає вона.

До початку вторгнення дім Ольги та Назара був у Бердянську. У 2021-му в Ольги діагностували рак. Попри можливість лікуватися за кордоном або в Одесі, вона обрала Маріуполь – найближче до чоловіка місто. Командування також пішло на поступки та дозволило Назару відвозити дружину додому після хіміотерапії.

“16 лютого у діалозі він запитав, чи не хочу я поїхати до друзів у Польщу? Коли я відповіла відмовою, нічого не пояснював, і не дуже наполягав. Але сказав обов’язково зібрати валізу. Я ще дивувалась: яка Польща чи валіза? У мене наступна консультація у лікаря була запланована на початок березня“, – згадує Ольга.

22 лютого Назар приїхав додому буквально на 3 години. За кілька днів до того по відеозв’язку Ольга бачила, що він втомлений. Казав, що часто підіймали по тривозі.

“Чоловік виглядав дуже втомленим, трохи захворів. Але найголовніше – привіз авто додому, бо так наказали у командуванні. Але коханий пообіцяв, що з лікуванням щось вигадаємо, і загалом все буде добре. Я звикла довіряти слову чоловіка, тож не розпитувала“, – каже дружина військовополоненого.

24 лютого Ольгу розбудив дзвінок подруги, як сказала, що почалась війна.

“Я ще так здивувалась, бо в Україні війна з 2014-го. А потім прочитала новини, спробувала додзвонитися чоловіку, але він не відповів. Коханий подзвонив ввечері, сказав, щоб ми перебрались у безпечне місце. Він підтвердив, що почалась війна, але мені було спокійно, адже я знала, що він стримує ворога.

А потім почалося наше особисте пекло – Маріуполь. Чоловік почав телефонувати набагато рідше, 1-2 рази на тиждень по 1-2 хвилини. У них не було інтернету, вони не розуміли, що відбувається у всій країні“, – розповідає вона.

Дружина Назара намагалась підібрати найбільш оптимістичні новини та переказати їх чоловіку.

“Я постійно цей телефон обіймала, бо чоловік міг подзвонити уночі, увечері чи рано зранку – як у нього була можливість. Зв’язок окупанти тоді вже глушили, тож ми з подругою чатували біля банку, де ще працював Wi-Fi”, – каже вона.

Ольга зазначає, що наприкінці лютого та в березні 2022 року було страшенно холодно, тож з подругою забігали додому по черзі, щоб зігрітися, і знову повертались. У кожної з них жевріла надія на дзвінок або хоча б на СМС.

“26 березня чоловік мені зателефонував востаннє. У ті дві хвилини я намагалась передати новини, підтримати, заспокоїти. У нього був достатньо бойовий дух, він ще казав, що влітку поїдемо відпочивати в Крим. Ніхто не розраховував на полон. Я його просила, щоб обов’язково повернувся. І сказав, що зробить це, якщо я народжу йому трьох синів. Чоловік схитрував, бо знав, що у звичайному житті я б на це не погодилась”, – з посмішкою та теплом у голосі розповідає дружина військовополоненого.

Ольга згадує, що коли дізналась про полон, розплакалась, але відчула полегшення, адже її чоловік був живий.

“Я бачила його лише на одному відео, де він стоїть, видно його одне око трішечки, брови, натягнута шапка, капюшон. Якби це дивилася інша людина, вона б його ніколи не впізнала. Бо там не видно ні губ, нічого, ні носа. Тільки око і шматочок шапки“, – каже вона.

Через 4 місяці жінка отримала підтвердження статусу свого чоловіка як військовополоненого. Але Ользі довелось докласти зусиль – понад 100 зустрічей з керівництвом різного рангу, високопосадовцями, уповноваженими.

“У січні, виклали відео з участю мого чоловіка. Я не плакала. Так, схуд, але він цілий, у нього дві руки, дві ноги. А в очах – лють, а не зневіра. І це чудово, адже немає нічого гіршого, ніж опустити руки. Мій коханий тримається“, – зазначає дружина військовополоненого.

Влітку чоловіку виповниться 30, і Ольга щиро сподівається, що його ювілей вони святкуватимуть разом.

“Ти мене тільки не хорони. Будь сильною”

Цивільний чоловік Катерини Олексій пішов на свій перший 3-річний контракт у 2017 році. Він відслужив у десантно-штурмових військах, а тоді повернувся до цивільної роботи юристом на Донеччині.

“Він дуже любив своїх побратимів, підтримував з ними зв’язок, вони були як сім’я. Але про службу намагався не згадувати. Хіба смішні історії або те, як доводилося сидіти з мокрими ногами в окопі по коліна в багнюці. А ще розповідав, як розрахувати відстань до снаряда, де він впав, по шуму і свисту.

Я припускаю, що у нього був ПТСР, бо Олексій втрачав побратимів на службі, але про це намагався не згадувати“, – розповідає Катерина.

У листопаді 2021 року Олексій підписав свій наступний контракт, цього разу – з 501 батальйоном морської піхоти. Вони дислокувались біля Широкиного на Донеччині. Він вважав своїм призначенням боронити країну та захищати свою сім’ю.

“24 лютого я мала приїхати в Маріуполь, а 25-го – ми планували нарешті одружитися. 13 числа Олексій подзвонив і сказав, що ми обов’язково одружимось, але поки треба відкласти цю поїздку. Хлопців вже викликають з відпусток, а по телебаченню почали показувати, що ворог стягує техніку та живу силу“, – згадує вона.

Катя каже, що її майбутній чоловік пообіцяв, що то незначне відтермінування такої важливої події – максимум на кілька тижнів.

“24 лютого він телефоном провів повний інструктаж: як поводити себе при обстрілах, куди ховатися, сказав заклеїти вікна скотчем. Але за кілька днів вже почав наполягати, щоб я виїхала, бо війна так швидко не скінчиться. Я до останнього сподівалась, що це буде, як завжди – трохи нас полякають і відійдуть“, – розповідає Катя.

Останній раз вона говорила з чоловіком 5 березня.

“Олексій попередив мене, що може зникнути, перестати виходити на зв’язок. Мені закарбувались його слова: “Катю, ти мене тільки не хорони! Будь сильною, все буде добре“, – згадує жінка.

20 березня побратим написав Каті повідомлення, що з її коханим все добре.

“З 5 по 20 березня я і молилася, і в церкву ходила, свічки за здравіє ставила. Просто не допускала тієї думки, що він може померти“, – каже вона.

А вже 5 квітня на одному з пропагандистських каналів Катя знайшла відео, як росіяни беруть у полон морпіхів. Там вона побачила свого Олексія.

“Це була страшна картина, тому що він високий – майже 2 метри зросту, а ще такий справний, з пузіком. Його вага до вторгнення була близько 120 кіло. А на відео був виснажений худий хлопець. Але він стояв так рівненько, і я думала, що слава богу, хоч нема поранень“, – розповідає Катя.

Спершу росіяни вивезли їх в Оленівку, а потім розділили та вивезли у різні колонії по всій Росії. Про останнє місцеперебування Олексія Катя знала у лютому, але після обміну полонених знову перевезли.

“Червоний Хрест та країна-агресор підтвердили його як полоненого через кілька місяців. Але то дуже бездіяльна організація: вони дзвонять до мене і замість того, щоб розповісти мені про Олексія, питають, чи відомо мені щось нове про мого цивільного чоловіка. Тобто рідні самі мають по крихтах збирати інформацію“, – каже жінка.

Одного з побратимів Олексія звільни, вони були у камері разом. Він розповів жінці про те, що Олексій під Маріуполем був на бойових позиціях, а там не було зв’язку та часу на дзвінок. Обстріли не припинялись: треба було бути на сторожі, щоб лишитися живим.

Про стан Олексія також розповіла Мар’яна Мамонова, медикиня 501 батальйону. Вона охарактеризувала Олексія як дуже хорошу людину. Також зазначила, що чоловік мав поранення – три уламки в нозі та один під оком. Але його встигли “підлатати” до полону.

“У мене було погане передчуття. Але не настільки, щоб уявляти його мертвим”

Чоловік Альони Андрій теж служив певний час до повномасштабного вторгнення. Одразу після завершення університету він підписав контракт, бо мав активну проукраїнську позицію. Подружжя теж мешкало в Бердянську.

“Для нього служба – це було життя, а не просто робота. У морських піхотинців є девіз – вірні завжди. І хлопці йому слідують.

Коло нашого спілкування здебільшого складалось з військових з його підрозділу. Я бачила, як загорялися його очі, коли він міг піти на підвищення або поїхати на навчання“, – розповідає дружина.

Вона зазначає, що напруга напередодні вторгнення фактично відчувалась у повітрі. Але чоловік заспокоював її, запевняв, що все буде добре.

“Я спілкувалась з багатьма сім’ями військових. Половині з них чоловіки казали заздалегідь – пакуй речі, будь напоготові. У нас – навпаки. Хлопці були впевнені, що відіб’ють атаки ворога, бо мали вже чимало досвіду та підготовки.

Чоловік написав мені десь о 5-й годині ранку: “Сонечко, мабуть, пакуй валізи”. Але я була на адреналіні, і вирішила тимчасово лишитись і почекати. Я місяць прожила в окупації, тільки потім виїхала“, – каже Альона.

Альона волонтерила з 2014 року. Тому коли у її місто почали приїжджати маріупольці, організувала хаб допомоги. Можливості щось закупити не було, тому ділились запасами.

“Після 24 лютого ми з чоловіком спілкувались лише кілька разів. Він дзвонив з незнайомих номерів і казав, що живий. Чоловік у мене нічого ніколи не просить і не зізнається.

Та він мені написав наприкінці лютого чи початку березня: “Кицю, ми вже десь під Маріком, у нас немає нічого, ні їжі, нам сказали по машинах швидко, по готовності, і відходимо”. І попросив мене допомогти їм як волонтерці – знайти хоча б їжі. Я отримала від чоловіка список і почала шукати людину, яка знайде та доставить продукти“, – згадує вона.

У цей час вже Бердянськ був окупований, росіяни глушили зв’язок, інформація доходила уривками. Людину Альона знайшла, але їй відмовили, бо закупити продукти не було де та як. Навіть гроші нічого не вирішували.

“Але якось таки доставили їм хоч трохи харчів, як я потім вже зрозуміла. Чоловік довго не виходив на зв’язок. У мене було погане передчуття. Але не настільки, щоб уявляти його мертвим”, – каже Альона.

Він подзвонив в середині березня з госпіталю серед ночі. З іншого номера, на заставці якийсь чоловік з дитиною та інше ім’я.

“За кілька хвилин до мене дійшло, що це мій Андрій. По голосу було чути, що дух бойовий, він жартує та посміхається. Чоловік розповів мені, що у нього кульове в лопатку, фото скинув. Рана була відкрита, бо з його слів, медикаментів не було. Хоча я припускаю, що він комусь пожертвував їх”, – розповідає дружина.

В госпіталі, ймовірно, був інтернет ще кілька днів. Подружжя спілкувалось, але на 4 день Андрій попередив, що найближчим часом не буде виходити на зв’язок. Він пояснив, що йому доводиться далеко відходити, щоб відправити повідомлення чи подзвонити. Потім його побратими час від часу дзвонили та писали, що з ним все добре.

Востаннє Альона з чоловіком говорила 28 березня. Вона повідомила, що буде виїжджати на підконтрольну Україні територію. Андрій попросив обережною та написати, як добереться.

“Чоловік наполіг, щоб я видалила наш з ним діалог, але я схитрувала, бо не змогла знищити 5 років спільних спогадів, фото, переписок. А тепер я маю віддушину, бо можу переслухувати його голосові повідомлення.

Зараз перечитую – до мурах. Він мені писав:”Я тут стою до останньої краплі крові, бо я тут за тебе, за друзів, за сім’ю, за Україну”. Він здаватися точно не планував“, – каже Альона.

1 квітня жінка вже виїхала до Запоріжжя, а за кілька днів разом з друзями поїхала далі. Десь через тиждень колишній побратим надіслав відео, як росіяни брали в полон морпіхів. На ньому вона побачила свого чоловіка.

Мар’яна Мамонова після звільнення з полону розповіла, що Андрій мав не лише поранення у лопатку, але й осколкові ураження ніг. Одне в ногу отримав відносно легке та приховував його. А коли вже отримав друге – медики виявили й попереднє, не загоєне.

Проте через рік полону Альона досі не має підтвердження з російської сторони. Від українського командування вона отримала документ лише у березні 2023 року.

Вона розповіла, що шукала інформацію про чоловіка серед усіх звільнених військовополонених. Їй вдалось встановити останнє місцеперебування – у колонії в глибинці країни-агресорки. Там ніби нормально ставились до полонених, навіть давали пігулки від болю. А потім наших бійців перевели кудись під Москву. Яке ставлення та умови там – невідомо.

Залиште свій коментар