Про те, ким були загиблі герої, розповідає Обозреватель.
Сергій Валерійович Єлисєєв народився 17 січня 1990 року у місті Дніпро. Захищати Україну від російської агресії Сергій вирушив ще далекого 2015 року. Тоді він добровольцем пішов у військкомат – і вирушив на Донбас у лавах 93 ОМБр. 2019 року повернувся додому, але ненадовго. Незабаром Сергій Єлисєєв підписав новий контракт, цього разу вже зі 128 ОДШБр, де молодий сержант служив на посаді командира бойової машини – командира відділення підрозділу.
Позивний Сергій Єлисєєв обрав на честь місяця, в якому 5 років тому у нього з дружиною народився первісток: “Лютий”. І, як згадували побратими воїна, цей позивний виявився напрочуд точним: Сергій був непримиренний до ворогів.
“Він діяв сміливо, нестандартно, рішуче і зухвало, хоча ніколи не забував про обережність… Вперше я побачив Сергія на бойовій позиції — усміхненого, в хорошому настрої. Ми дуже швидко потоваришували. Він проявляв себе як відповідальний, надійний і грамотний командир”, – цитує АрміяІнформ побратима Сергія Єлісєєва з 93-ї бригади “Холодний Яр”.
2 листопада 2021 року “Лютий” заступив на бойове чергування на одну з позицій бригади під селом Павлопіль Волноваського району Донецької області. І вів спостереження за супротивником. В цей час до нього потрапив ворожий снайпер.
Віталій Миколайович Павлисько народився 29 листопада 1973 року у місті Яворів Львівської області. Здобув середню спеціальну освіту. Служив у поліції. На війні – з 2015 року. Тоді, 6 років тому, на фронт Віталій добровольцем вирушив у складі 24 “королівської” бригади – і з нею ж воював до кінця. За повідомленнями ЗМІ, дружина військового служила медиком у цій же бригаді.
2017 року в результаті підриву на розтяжці Віталій отримав серйозні поранення. Частину осколків, що встромилися в його тіло, медикам не вдалося дістати. Вилучення ж інших вимагало серйозніших оперативних втручань і надовго “вивело” б воїна з ладу. А на це він не готовий був піти – постійно рвався назад, на фронт, бо вважав за свій обов’язок готувати “новачків”, хотів бути поруч із побратимами і бачив своє місце там, де йде війна. На фронт Віталій Павлисько повернувся з кількома уламками у спині.
“Мисливець” – таке псевдо дали головному сержанту 24 ОМБр Віталію Павлиську товариші по службі. Він, згадують побратими, любив полювати, і іноді виходив на полювання зайця чи фазана навіть у зоні ООС.
7 листопада Віталій Павлисько перебував на бойових позиціях бригади неподалік селища Новозванівка, що на Луганщині. У цей час окупанти почали обстрілювати українських військових із 120-мм мінометів.
“Під час обстрілу, коли головний сержант Павлисько разом з іншими військовослужбовцями переміщалися в укриття, одна з ворожих мін розірвалася поруч із бійцями. В результаті Віталій отримав осколкове поранення, несумісне з життям”, – написали згодом на сторінці 24 ОМБр у Facebook.
Віталій загинув. Ще двоє його побратимів зазнали поранень.
Вдома героя чекала дружина, син та дочка.
Коли Віталія Павлиська транспортували додому – сталася трагедія: не витримало серце волонтера гуманітарного проекту “Евакуація 200” Геннадія Писаренка, який доставляв тіло загиблого захисника України на малу батьківщину.
Руслан Хаїлович Прусов – із тих захисників України, які на війні з першого дня російської агресії проти нашої держави. Кадровий військовий підполковник Прусов (позивний “Спектр”) пройшов шлях від рядового до заступника командира бригади – начальника повітряно-десантної служби 79 ОДШБр. 2022-го він зустрічав би 20-річчя служби в армії.
Відповідальний та професійний, товариський та веселий, Руслан Прусов мав серйозний бойовий досвід. А властива йому готовність завжди прийти на допомогу зробила “Спектра” чудовим командиром.
“Хто буде командиром другого батальйону, тоді питань не виникло. Руслан Прусов виїжджав до донецького аеропорту, супроводжував конвої, працював з людьми другого батальйону, і було ухвалено рішення призначити його командиром батальйону. Спокійно справлявся зі своїми обов’язками. Коли виникло питання, хто буде заступником командира бригади з повітряно-десантної підготовки, питань не було. Було призначено Руслана. Бригада виконувала всі поставлені завдання з повітряно-десантної підготовки лише на відмінно”, – цитували на сторінці бригади спогади про Руслана Халіловича колишнього комбрига 79 ОДШБр Валерія Курача.
У 2017 році Руслан Прусов одружився. Знайомі офіцери згадують: свою молоду дружину він дуже любив. Коли ж у подружжя народилася дочка – вона стала для військового сенсом життя.
12 листопада підполковник Прусов разом із майстром-сержантом Вадимом Федосєєвим вирушили на виконання бойового завдання. Автомобіль, у якому пересувалися військові, вибухнув у районі села Нижньотепле Луганської області.
Вадим Вікторович Федосєєв , майстер-сержант 79 ОДШБр, майже все своє життя присвятив армії. Служити, як згадували його друзі, почав ще 1993 року – ще тоді зупинив вибір на десантних військах. Грав у військовому оркестрі. Їздив до Югославії у складі миротворчої місії. Сам Вадим Вікторович про той період свого життя говорив неохоче. Очевидно тому, що там він побував у полоні у сербів, пройшов через жорстокі тортури і дивом вижив.
2009 року Вадим Федосєєв став військовим пенсіонером, проте армію не залишив. На той момент чоловік обіймав посаду командира ремонтного взводу, який займався ремонтом парашутів. І завжди дуже прискіпливо ставився до своїх обов’язків, розуміючи: від якості його роботи в прямому розумінні залежать життя хлопців, які десантуються з парашутами.
А у 2014 році розпочалася війна Росії проти України. І Вадим Федосєєв був мобілізований серед перших – ще в березні того року. Але ті, хто знав його, впевнені: він би пішов захищати батьківщину і без наказу.
На фронті досвідчений військовий займався тим, що знав та вмів найкраще: очолив ремонтний взвод, який ремонтував майно повітрянодесантного підрозділу.
“Вадим Вікторович був завжди був веселим і товариським, і не було тієї роботи, яку б він не виконав у своїй майстерні. Таких спеціалістів дуже мало” – писали про Федосєєва в день прощання з полеглими десантниками на сторінці їх рідної 79-ки.
Ті, хто знав Федосєєва, стверджували: він був дуже хорошим командиром. Не дозволяв собі зриватися на підлеглих або лаяти за допущені помилки – воліючи натомість зробити так, щоб ці помилки більше не повторювалися. До кожного військового у Федосєєва був свій підхід. А комунікабельність, веселий характер та вроджена доброта разом із неймовірним досвідом та готовністю їм поділитися та навчити молодших побратимів усьому, що знав сам – приваблювали до Вадима Вікторовича людей.
Федосєєв загинув разом із Прусовим внаслідок підриву на невідомому вибуховому пристрої під селом Нижньотеплим у Луганській області. Поховали героя на Почесному секторі Мішківського цвинтаря у Миколаєві. У нього залишився дорослий син та дружина, з якою, незважаючи на довгі роки, проведені разом, Вадим Вікторович зміг зберегти теплі почуття та ніжність у стосунках.
Уберт Валерійович Мрачковський народився у місті Хмельницькому 12 липня 1988 року. У 2006 році був призваний на строкову військову службу до лав 80 окремого аеромобільного полку (нині – 80 ОДШБр). У цьому підрозділі Уберт служив до 2011 року.
Коли Росія напала на Україну, Уберт Мрачковський ще у квітні, не роздумуючи, повернувся до армії. На цей раз – на справжню війну. Разом із 51 ОМБр молодий військовий брав участь у боях за Саур-Могилу.
“Перший бій Уберт, як розповідав, прийняв 28 липня 2014 року у складі роти снайперів 51-ї ОМБР, вижив на тій проклятій Саурці. Але весь час був на вістрі, донині”, – згадував побратим Мрачковського, ветеран 51 ОМБр .
За виявлений тоді героїзм Уберт Мачковський був удостоєний Ордену “За Мужність” ІІІ ступеня.
У боях за Саурку Уберт зазнав тяжких поранень, проте продовжував бій, поки міг. А потім, підлікувавшись, він знову повернувся на фронт. Брав участь у боях за Дебальцеве, займався евакуацією поранених.
Тоді ж, затягуючи одного з поранених на БТР, як повідомляють ЗМІ, Уберт вдруге був серйозно поранений: ворог потрапив із РПГ у броню, і уламок від снаряда розірвав легеню.
Як кажуть волонтери та військові, Уберт був одним із найрезультативніших снайперів у зоні ООС. “Я знищую ворогів, а не людей”, – згадують військові слова воїна.
19 листопада під час обстрілу, який вели російські найманці з українських військових у районі села Причепилівка на Луганщині Уберт Мрачковський знову був поранений. Цього разу поранення стало фатальним: ворожа куля не залишила герою шансів вижити.
Посмертно воїна було удостоєно Ордену “За мужність” ІІ ступеня. Поховали Уберта Мрачковського на Алеї Слави на цвинтарі мікрорайону Ракове у Хмельницькому. У загиблого героя залишилася дружина та двоє дітей.
Алхаслі Алі Наїб народився 22 січня 1992 року в Азербайджані. Професійний спортсмен він серйозно займався бойовими мистецтвами. Був бійцем змішаних єдиноборств ММА.
Саме спорт врешті-решт і привів молоду людину в український Харків кілька років тому. Як повідомляє сайт АрміяІнформ, до першої столиці України Алі Наїб приїхав тому, що тут успішно розвивають стародавній олімпійський вид єдиноборства – панкратіон. А ним, кажуть кореспонденти видання, чоловік професійно займався.
Знайомі Алі Наїба згадують: він мріяв створити у Харкові секцію з панкратіону, прагнув тренувати молодих спортсменів. Але несподівано для всіх відклав свою мрію – і 2018 року пішов на контракт із ЗСУ.
Службу старший солдат Алі Наїб Алхаслі ніс у складі 54 ОМБр на посаді старшого оператора 2-го протитанкового відділення протитанкового взводу роти вогневої підтримки мотопіхотного батальйону цієї бригади.
Як розповідав журналістам побратим Алі Наїба на псевдо “Апачі”, до того, щоб зі зброєю в руках стати на захист нашої держави, чоловік підштовхнув щире переконання, що Росія – спільний ворог для України та Азербайджану.
“Він був зразком на спортивному майданчику, де постійно підтримував фізичну форму; справжнім фахівцем у поводженні зі штатною зброєю та іншим озброєнням, адже знав, що ці вміння можуть знадобитися будь-якої миті… Але війна не зробила його жорстким – із властивою його нації гостинністю він постійно намагався всіх нагодувати та ділився останнім”, – цитує АрміяІнформ побратима воїна на позивній “Шепар”.
26 листопада Алі Наїб Алхаслі отримав тяжке поранення, завдане ворожим снайпером. Усі спроби врятувати життя воїна виявилися марними.
Поховали загиблого героя на Алеї Героїв у Харкові, де він жив разом із дружиною. У далекому Азербайджані в нього залишилася мати.
