На Донбасі вбили досвідченого бійця ЗСУ: він не міг повірити, що росіяни будуть стріляти в українців
Українська армія продовжує зазнавати втрат на Донбасі. Так, 26 квітня від кулі проросійського снайпера загинув 48-річний солдат Іван Ковалевський, який був родом з Івано-Франківської області та багато років прожив на Дніпропетровщині.
Чоловік отримав позивний «Африка», оскільки до війни на Донбасі служив на цьому материку в лавах миротворчого контингенту. У бійця залишилася дружина і двоє синів.
Детальніше про це читайте в матеріалі OBOZREVATEL.
Служив миротворцем в Африці
Старший син Івана вже має свою сім’ю, а ось молодшому всього 9 років. У своєму житті чоловік встиг побувати в Сьєрра-Леоне, а коли залишив службу в армії, працював будівельником.
На сторінці в одній із соцмереж у Івана багато фотографій з риболовлі. Це було його улюблене хобі, у вільний час із друзями або з сім’єю він вирушав на природу порибалити.
Але в 2014 році Ковалевський був мобілізований і відтоді практично весь час перебував на передовій. Спочатку служив у 17-й танковій бригаді, потім у 58-й.
«Десять років я працював пліч-о-пліч із росіянами»
У 2015 році Іван був важко поранений. Він підірвався на міні, проходив довге лікування спочатку в Харкові, потім у Дніпрі, переніс кілька складних операцій. Після цього боєць повернувся додому, але довго залишатися там не зміг. Чоловік був досвідченим військовим і завжди говорив, що на фронті воюють молоді хлопці і хтось повинен їх навчати й захищати.
Колишня вчителька з Городенківського району Івано-Франківської області Любов Стус розповіла, що в 2019 році вона з учнями готувала книгу про бійців АТО. Іван Ковалевський – їхній земляк, родом із маленького села Колінки. Уже після школи і навчання в ПТУ він перебрався до Дніпропетровської області разом із сім’єю. Розповідь Івана теж увійшла в цю книгу.
«Десь у душі я розумів, що моє життя розділилася на до і після. 17 березня – це другий день мого народження. У всьому я намагався шукати позитив. Ну і що, що тепер рука коротша, горбата, та ще й з сепаратистським подарунком в ліктьовому суглобі (лікарі так і не ризикнули його прибрати), зате кістки цілі, хоча трохи осколки і погуляли в моєму животі, але я живий», – розповідав тоді Іван.
Боєць згадував, як він був в Африці, а потім у холодному Сибіру: «Десять років я працював пліч-о-пліч із росіянами, але ніколи мені і на думку не могло спасти, що вони колись будуть воювати проти України, а я опинюся на тій лінії, яку називають лінією «розмежування». А наші «друзі» будуть щедро поливати вогнем і смертю».
Випадкова зустріч у поїзді
Одного разу в поїзді в сусідньому купе Іван випадково зустрів свого товариша по службі, молодого солдата Діму, з яким п’ять місяців провів на посту і якому врятував життя. Спочатку молодий боєць, ще не знаючи, що за тонкою стінкою купе їде той самий старший солдат Іван, розповідав про нього своєму попутнику-матросу.
«Він був старший за віком, більш досвідчений, умів розмінувати ворожі міни, ухвалював правильні рішення, і ще сам ходив у розвідку. Нікого не випускав за межі позиції, поки сам не перевірить територію. І саме завдяки йому багато залишилося живими», – розповідав Діма.
Діма мріяв відшукати того самого старшого солдата, щоб подякувати йому за врятовані життя. Яке ж було здивування хлопця, коли в купе раптом увійшов той самий Іван Ковалевський. Попутник-матрос випадково запросив його посидіти з ними. Бійці обнялися.
«Ми сіли поруч, поклали руки один іншому на плечі, і не могли повірити, що в один час, в одному поїзді доля зведе нас. Ми згадували той час і ті умови, в яких виживали в 20-градусний мороз. Страшні обстріли, під час яких ми дивом залишилися живими. А наші «друзі» не шкодували для нас свинцю.
У моїй уяві знову поставали жахливі картини війни. Я знову почув стогін пораненого товариша, я бачив сльози їхніх дітей і дружин. Війна не закінчилася і сьогодні. Десь там знову чути постріли, хтось вже ніколи не побачить своїх близьких, а хтось поранений лежить у лікарні. А поруч мирне безтурботне життя і ніби нічого цього не було», – ділився своїми думками Іван.
Загиблого бійця поховали в селі Миколаївка на Дніпропетровщині – там, де залишилася жити його родина.
