День рідної мови: чому боротьба за українську ще не закінчилася

Міжнародний день рідної мови та Україна

Українці довгий час не мали власної держави – українські землі були розділені між кількома країнами. Відповідним було й ставлення до української мови, вона вважалась у кращому випадку – «низькою», у гіршому – взагалі заперечували її існування.

У другій половині минулого століття майже всі українські землі зібрали в межах нової версії Російської імперії, СРСР, та навіть зробили окрему адміністративну одиницю для українців – УРСР. Але московська влада не мала наміру розвивати українську мову, патріотів України пропаганда називала без розбору «націоналістами», а українська мова – всіма силами витіснялась. Кінцевою метою було знищення національних мов усіх мешканців імперії та заміна їх на універсальну – російську, а також перетворення народів і національностей у радянському плавильному котлі на типовий гібрид – так звану «радянську людину».

Радянська людина знущається над українською:

На щастя, Радянський Союз не впорався до кінця зі своєю місією та розвалився – так Україна отримала Незалежність, а українська мова – шанс на вільний розвиток. Проте, на початку 90-х українська влада не наважилась на рішучі кроки по захисту свого суверенітету та рідної мови, як це зробили сусідні Польща, Литва, Латвія та Естонія та трохи пізніше – Грузія, Вірменія, Азербайджан і Казахстан.

Хроніки боротьби за мову:

Атака Росії

Слабкістю скористалась Росія. На спадок від колоніальних часів в Україні залишились цілі російськомовні анклави. Вони живилися російським телебаченням та поп-культурою, що активно насаджувалась в Україні. Доволі швидко культурна експансія переросла у політичну, а згодом – у військову.

Лише після втрати Криму та частини Донбасу в Україні зрозуміли, що провал державної мовної політики створив базу підтримки «руського миру» на Сході України. Лише тоді забили на сполох та почали розробляти закони на захист рідної мови. Звісно, це викликало шалений спротив Росії, її агентів та окремих «корисних ідіотів».

Наслідки нерішучості у мовній політиці:

Останній яскравий приклад – дівчина з тіктоку, яку бісить українська мова і яка не буде спілкуватися з тими, хто на ній говорить. Її можна було б зрозуміти, якби вона жила десь у Сиктивкарі чи Тімбукту, але ж ні – вона мешкає в Україні, де єдиною державною мовою є українська.

З 16 січня 2021 в Україні нарешті запрацював закон, який серед іншого зобов’язує перевести всю сферу послуг на державну мову. Логічний крок був спокійно сприйнятий суспільством, але спровокував цілу істерію в проросійських ЗМІ та ЗМІ країни окупанта. На щастя, більшість з них гуртувалися навколо каналів Медведчука, а тому рішення РНБО про їх бан зупинило цю агонію.

У Росії взагалі прагнення України захистити рідну мову вкотре прирівняли до «фашизму», при цьому, швидко забули, як знищували українські культурні осередки на свої теренах, мовний геноцид в Криму та на Донбасі. Нагадаємо, що в Росії нині живуть кілька мільйонів українців, але вони не мають жодної української школи, а українські культурні центри в РФ розгромлені.

Все це наводить на думку, що власна сорочка завжди ближче до тіла й рідну мову ефективно зможе захистити лише рідна держава. Саме тому мовні квоти на радіо і телебаченні, нові закони та державний захист української мови (навіть від самої держави в особі судів, які скасовують нові правописи) – це не каприз, а умова виживання нації. Інакше – все буде як у пересторозі Ліни Костенко: «Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову».