Львівський священик став плечем до плеча з десантниками і рятує душі Героїв України

Степан Сус – один з наймолодших єпископів УГКЦ, настоятель Гарнізонного храму святих апостолів Петра і Павла, голова Центру військового капеланства Львівської архиєпархії УГКЦ. Він завжди тримає свої двері відчиненими, аби допомагати тим, хто цього потребує.

Про це пише Львівська газета.

Єпископ каже, що війна – завжди залишає дуже глибокі рани і біль, тому що хтось залишається живим, а хтось – гине. І той, хто залишається живий, потім не може примиритися з тим фактом, що його товариш, який стояв поруч з ним, в окопі, загинув. 

“Іноді кажуть: а чого це наші рідні загинули, а от ти – живеш? Яке ти маєш право жити далі? У такі моменти військовий, який почув таке, приходить з цим болем до храму, не знаючи що робити. І таких духовно-психологічних проблем є дуже багато. Більшість цих хлопців не вимагають відповіді одразу: вони хочуть від священник, щоб той їх просто вислухав”, – зазначає молодий єпископ.

Степан Сус розповідає, що 15 років тому Збройні Сили України переважно складалися з офіцерів чи військовослужбовців, які пройшли радянську школу. І коли вони бачили у військовій частині священник, капелана, батюшку, святого отця — для них це було щось дивне. 
“У військових тоді було не надто здорове уявлення про церкву, і вони, з одного боку, не розуміли, що священник може робити в армії, а з іншого – думали, що священник вміє лише молитися і все. Але ми, капелани, почали брати активну участь у їхньому житті, і не тільки духовному. Особисто я тоді поставив собі за мету, що буду робити все те ж, що роблять мої курсанти. І коли я пробіг з десантниками свій перший марш-кидок, то вже міг говорити перед ними три-чотири години і вони всі мене слухали. До того часу вони не вважали, що я є тією особою, яка заслуговує на увагу”, – розповідає отець.

Священослужитель каже що всі воїни можуть прийти до нього за порадою чи на сповідь. Адже всі вони знають де знаходяться його двері, і що в них без страху завжди можна постукати. Він є для них другом, психологом, порадником, братом і, навіть, для декого – батьком.

“Я іноді отримую в 3-й, 4-й ночі смс-повідомлення, бо у хлопців, які сидять в окопах, з’являється вільний час. Вони пишуть, що там на війні, вони вбивають людей і не знають, чи простить їм це Бог. І я стараюся пояснювати їм, що це війна, і вона ставить перед нами зовсім інші виклики. І що більшість речей, які ми робимо у воєнний час, ми б ніколи не робили в мирному житті. А ще, що наше головне завдання – це оборона. Прикро, що під час оборони гинуть люди, але це один із таких крайніх способів захистити свою землю”, – зазначає Степан Сус.