Обігнали колону росіян, привезли дружин народжувати і пішли воювати. Історія шістьох друзів із Сумщини, які вирвалися з окупації

Прикордонні села Сумщини опинилися під окупацією в перші ж години повномасштабної війни. Побачивши колони російських танків, що рухалися через село, шестеро місцевих хлопців, друзів дитинства, вирішили прориватися на Західну Україну.

У хлопців були два легковики, в які вони взяли ще двох дівчат і двох жінок, вагітних на 7 і 9 місяці.

Дорогою на захід довелося обганяти російські колони з військовою технікою, що рухалися на Київ. Те, як їм неймовірно пощастило, друзі зрозуміли тільки пізніше.

Ось уже два з половиною роки “сумський підрозділ”, що вирвався з окупації, служить у 128 окремій гірсько-штурмовій Закарпатській бригаді.

“Нє висовивайтєсь 2-3 дня, скоро всьо закончітся…”, – запевнив російський десантник”

Від прикордонних населених пунктів на Охтирщині до російської Бєлгородської області близько 30 км. Перша колона російських танків пройшла через найближчі села в бік Сум перед обідом. За кілька годин заїхала ще одна колона різної техніки й зупинилася.

Тоді компанія з шести друзів, мешканців двох сусідніх сіл, зрозуміла, що з дому треба виїжджати. Наймолодшому з хлопців було 18, двом найстаршим – по 26 років. Збори зайняли кілька годин. У два легковики – “Форд-Фокус” і “Жигулі” 99-ї моделі – взяли мінімум необхідних речей. І посадили двох дівчат і двох вагітних жінок.

Дорога на захід від кордону одна – траса на Суми. Хлопці знали, що по ній кілька годин тому поїхала колона росіян, яку доведеться обганяти. І все одно поїхали.

– Моя дружина тоді була на 7 місяці, дружина мого друга Сергія (офіційно вони розписалися пізніше) – на 9-му, – розповідає один із друзів Віталій. – Про те, щоб вони народжували в окупації, не могло бути й мови. Крім того, всі ми хотіли воювати, а для цього треба було прорватися на контрольовану Україною територію. Тому вирішили спочатку відвезти дівчат і жінок на Закарпаття, де живе моя мама.

П’ятеро друзів у перші дні після мобілізації. Шостий робить знімок

Першу російську колону друзі наздогнали за кілька десятків кілометрів. І пішли на обгін. Десантники на одному з БТР із закритими балаклавами обличчями навели на легковики автомати, і хлопці збавили швидкість. Однак інший росіянин махнув рукою – проїжджайте.

– Напевно, ми діяли нерозсудливо, – каже Сергій, товариш Віталія. – Але тоді ще не було Бучі, Ірпеня та інших міст, де росіяни просто так розстрілювали цивільні машини й мирних людей. Коли десантники навели на машину автомати, стало не по собі (поруч сиділа вагітна дружина). Але ми діяли автоматично й проїхали далі. По-справжньому страшно стало набагато пізніше, коли згадували цей епізод.

Ще за кілька десятків кілометрів росіяни якраз почали встановлювати на трасі блокпост. “Жигулі”, які їхали першими, встигли проскочити, а “Форду” один із військових жестом наказав зупинитися.

– На трасі стояли кілька десятків піхотинців, а збоку під лісом вишикувалися десь 70 одиниць техніки – танки, БМП, БТР, заправники, вантажівки… – продовжує Віталій. – Це приблизно за 20 кілометрів від Сум. Росіяни були нормально одягнені (в мультикамі) і добре озброєні, явно не “чмоні”. Поводилися дуже самовпевнено.

Віталій вийшов із машини і один із росіян спитав напрям до якогось села. Хлопець “включив дурника” – сказав, що вони не місцеві, були в гостях і повертаються додому. Тоді росіянин попросив телефон, щоб подивитися по гугл-карті.

Видно, російські мобільні оператори не працювали в роумінгу, і він вирішив подивитися через український. Однак машини знаходилися в такій місцевості, де мобільний зв’язок взагалі не бере (місцеві називають її “Бермудським трикутником”), тому в нього нічого не вийшло. Десантник повернув телефон і навіть побажав щасливої дороги.

– Я набрався нахабства й спитав: “Мужики, це все надовго?”, – згадує Віталій. – “Нє висовивайтєсь 2-3 дня, скоро всьо закончітся”, – відповів один. – Це був перший день війни, росіянам ще не наваляли як слід, та й зв’язку в них не було. Мабуть, ті десантники дійсно вважали, що визволяють Україну від нацистів, тому повелися з нами лояльно.

На окружній Сум друзі побачили ще одну російську колону з танків, поруч із якою окопувалися реактивні системи залпового вогню “Град” і “Ураган”. А далі легковики виїхали на Київську трасу й дали по газах.

– Перші підрозділи ЗСУ ми зустріли в Полтавській області, – каже Віталій. – Я побачив командно-штабну машину, підійшов і показав на карті, де росіяни поставили й окопали техніку. Раніше вчився в Сумському військовому ліцеї, то розуміюся в цьому. І ми рушили далі. Перед Києвом поліція порадила добиратися на Закарпаття через Білу Церкву, тому довелося змінити маршрут.

Біля Білої Церкви у “Жигулях” розірвало радіатор. Хлопці дотягнули “Фордом” поламану машину до АЗС і почали шукати автомагазин. Це виявилося непросто – весь бізнес через війну став.

Місто якраз обстрілювали, і одна з ракет пролетіла прямо над АЗС. Однак сумчани вмовили одного з продавців на пару хвилин відчинити автомагазин, він пішов назустріч, почувши про вагітних жінок, які прорвалися з окупованої території. Друзі прямо на АЗС поміняли радіатор і поїхали далі. Загалом дорога до Закарпаття зайняла три доби – на трасах часто виникали затори, а на АЗС відчувався страшний дефіцит пального.

Віталій (він же Янек) ліворуч і Андрій (посередині) на бойовому виїзді. Поруч сидить товариш із Сумщини, на жаль, уже загинув

“Яка контузія, які крапельниці? У мене через три дні одруження!”

По прибутті хлопці зареєстрували вагітних жінок у місцевій лікарні й зібралися радитися, як бути далі. Мобілізаційний вік тоді починався з 27 років, тому жоден із сумчан під мобілізацію не потрапляв. За винятком одного – 22-річного Владислава, котрий перед повномаштабкою відслужив три роки в армії по контракту. Однак усі хлопці без жодних вагань вирішили йти в ЗСУ.

Оскільки їхати назад на схід, щоб потрапити в якусь місцеву бригаду, було нереально, пішли в найближчий військкомат. Усіх мобілізували дуже швидко, без жодних формальностей. Питання виникли тільки до наймолодшого Андрія, котрому було всього 18.

“Куди тобі на війну? Там убити можуть! Їдь собі додому!” – вигукнула працівниця військкомату, подивившись на документи юнака.

“Мені не можна додому, я піду зі своїми друзями”, – відповів Андрій. Більше заперечень не було.

Наймолодший із сумчан 20-річний Андрій: “Я хочу здійснювати свої мрії, поки є можливість. Найголовніші – завести сім’ю, стати батьком…”

У перших числах березня всі сумчани були зараховані в 128 окрему гірсько-штурмову Закарпатську бригаду. І вже за кілька днів прибули ешелоном у зону бойових дій на Запоріжжя.

Командування пішло назустріч хлопцям – зачислило всіх у один підрозділ. Спочатку це був ремонтний батальйон, який більшу частину задач виконує на віддалі від лінії фронту. Однак як тільки в бригаді створили підрозділ безпілотників, усі сумчани перевелися туди.

Служити пілотом БПЛА набагато небезпечніше, однак друзі вважають, що тут від них більше користі. Вони швидко навчилися “літати” і одразу стали в колективі однією з найміцніших ланок. Віталій уже дослужився до головного сержанта, а оскільки хлопець він із гумором і вміє пародіювати президента-втікача Януковича, отримав від колег позивний Янек.

– “Шо я вам могу сказать? В Украінє всьо будєт харашо. Но нє бистро, нє сразу. І не для вас”, – демонструє він свій талант, копіюючи “фірмову” януковичівську манеру висловлюватися.

Від початку служби троє з друзів-сумчан встигли поміняти сімейний статус. Віталій (він же Янек) і Сергій стали батьками (Сергій офіційно уклав шлюб, уже будучи в ЗСУ, під час відпустки). А наймолодший Андрій одружився й теж готується стати батьком. З його одруженням пов’язана трагікомічна історія – за три дні до запланованої відпустки хлопець із друзями потрапив “під роздачу” й ледь не загинув. Але, на щастя, відбувся контузією.

Сергій: “Те, що мої рідні далеко, – найважче, це єдине, що тягне додому, з рештою можна миритися”

– Ми тоді гарно попрацювали по росіянах – знищили дві машини й піхотну СП-шку (спостережний пункт), – розповідає Андрій. – Але наше місце засікли й відправили в посадку FPV-дрони.

Нас врятувала маскувальна сітка – оператор подумав, що ми під нею й залетів туди. А ми сиділи за два метри в простенькому укритті. Бахнуло тоді добряче. Ми кинулися в бліндаж і ледве встигли заскочити, як посадку почали крити з мінометів і ствольної артилерії.

Обстріл тривав хвилин 40, снаряди лягали зовсім поруч, і хлопці думали, що звідти вже не вийдуть. Нарешті наша арта засікла російські гармати й примусила їх замовкнути.

Контужених бійців відправили в лікарню, вони мали пробути там мінімум тиждень. Однак Андрій запротестував: “Які крапельниці? У мене відпустка, я маю одружуватися!”. І лікарі зглянулися – виписали його раніше. За кілька днів, як і планувалося, Андрій одружився. Це було минулого року, нареченому тоді виповнилося 19, а нареченій – 18 років.

– Я розумію, що молодий і усвідомлюю, де знаходжуся, – каже Андрій. – Але війна не стримувала мене від одруження – навпаки, підштовхнула. Невідомо, чи повернуся я додому й коли це буде. Тому треба здійснювати свої мрії, поки є можливість. Найголовніші – завести сім’ю, стати батьком… Треба користатися можливістю, бо може статися так, що всі мрії підуть прахом. Але я оптиміст!

Разом з товаришами під час виїзду на бойові позиції

“Коли їду з відпустки, син не відпускає… А потім ображається – тиждень не говорить зі мною телефоном”

Без оптимізму в армії ніяк, особливо, з урахуванням специфіки роботи. Під час виконання бойових завдань усі сумчани отримали контузії, а дехто й поранення. Хтось уже міг звільнитися за станом здоров’я. У Сергія, наприклад, з дитинства проблеми з серцем. У 18 років його не взяли на строкову службу, а після кількох лікарських комісій взагалі списали з обліку. Однак у військкоматі він про це не сказав.

Дружина Сергія народила на Закарпатті через кілька тижнів після того, як він прибув у зону бойових дій.

– Про жодні відпустки за сімейними обставинами мова тоді не йшла, тому я зміг побачити сина тільки по відеозв’язку, – каже Сергій. – Однак у травні народила дружина Віталія, і він умовив командування дати 10-денні відпустки нам обом. Так я вперше зміг побачити сина вживу, потримати його на руках. Здоровенький карапуз уже був, півтора місяця, – усміхається боєць.

Сергій “літає” на дроні-розвіднику, він із колегами неодноразово виявляв ворожі цілі далеко за лінією зіткнення й коригував по них вогонь. У тому числі з реактивних систем HIMARS та авіації. А якось і сам став ціллю для російського “Ланцета”.

– Це було на початку року. Точка вильоту – в посадці, яка взимку зовсім лиса. Ми налаштовували в бусику апаратуру, і в цей час нас засікли з неба. А потім прилетів “Ланцет”. Вибух! Ми викотилися з буса й побігли в капонір. І тут я бачу на своїй флісці розріз на передпліччі. Нічого не боліло, і я подумав, що зачепився об мерзлу гілку.

Через кілька днів, коли ми вже вернулися з лікарні (отримали контузії, то лежали під крапельницями), побачив у даху бусика наскрізну дірку – якраз у тому місці, де сидів. А зовсім недавно знайшов у обшивці дверцят ще одну дірку, на яку не звертав уваги. І витягнув звідти здоровий осколок від “Ланцета”. Пощастило тоді…

Осколок від “Ланцета”, який пробив дах бусика, порвав Сергієву фліску й застряг у дверцятах

Освоївшись у підрозділі безпілотників, сумчани перетягнули до себе ще кількох земляків з інших військових частин. Зараз хлопці зі сміхом згадують, як гадали в перші дні війни, чи даватимуть їм у ЗСУ хоча би їсти й сигарети. І з сумом зізнаються про гострий дефіцит дронів і те, що значну частину зарплати доводиться залишати в підрозділі для різних потреб. Вони говорять цілком правильні речі, хоча ентузіазм давно закінчився.

– Я прийшов сюди, щоб моя донька спала спокійно, – каже Віталій. – І не тільки моя. Вважаю, що обов’язок кожного чоловіка – захищати свою домівку, свою сім’ю. Десь треба чимось і жертвувати. Ми, шестеро друзів, могли й не піти в ЗСУ, говорити, наприклад, що не народжені для війни. Ніхто не народжений, ми ж не народилися з автоматами. Але всьому можна навчитися, а іноді й треба…

Служба в бойових умовах дуже непроста, потроху “стираються” навіть молоді здорові організми. Деякі хлопці перенесли вже по кілька операцій. Інший наслідок двох із половиною років війни – загострене почуття справедливості.

– Рада прийняла закон про “вибачення” СЗЧ-шників (тих, хто вперше самовільно залишив військову частину або дезертирував – авт.), звільнення їх від кримінальної відповідальності й поновлення всіх виплат, якщо вони добровільно захочуть повернутися в підрозділ, – обурюється Віталій. – То виходить, я міг спокійно втекти з армії, відпочити з сім’єю кілька місяців, а тепер повернутися, сказати: “Вибачте!” – і все нормально? Невже так можна? Або економічне бронювання – плати 20 тисяч гривень і забудь про мобілізацію. Та я 40 тисяч готовий платити, але мене ж ніхто не відпускає!

У рідкі хвилини перепочинку – праворуч Андрій, у центрі Сергій

Фото надані героями тексту

Відсутність чіткої перспективи закінчення служби – один із найбільших “тяжів”. Особливо, коли вдома чекають рідні й близькі.

– Уже два з половиною роки син росте без мене, – каже Сергій. – За цей час я мав чотири відпустки – дві по 10 і дві по 15 днів. Ми щодня спілкуємося з сином по відео, він дуже любить мене, тягнеться. Коли їду з відпустки, не відпускає, а потім ображається – тиждень не говорить зі мною по телефону.

Як пояснити йому, що я думаю, як усе бачу?.. Те, що мої рідні далеко, – найважче, з рештою можна миритися. Але ми прекрасно розуміємо, що будемо тут до кінця – або поки нас не стане, або поки не закінчиться війна. Я готовий, ми зробили свій вибір…

Ярослав Галас, офіцер 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади