3-річний син залишився без батька: у боях за Україну загинув Андрій Бухало із позивним «Ворскла»

Втрати у лавах українського війська останніми місяцями знизилися у порівнянні з початком літа, проте Україна все одно щоденно втрачає своїх захисників. Так 19 серпня під вечір з’явилося повідомлення про загибель на фронті Андрія Бухала з позивним Ворскла. Тяжка втрата для України і Полтавщини. Для родичів, друзів і близьких загиблого, яких у нього було сила-силенна, ще й особиста драма. Для мене також. Ми були знайомі з 2017 року. Я писала про історію його кохання з Катею, яку він зустрів у Бахмуті на Донеччині, боронячи рідну землю у складі батальйону «Айдар».

Мріяв змайструвати баггі, щоб за його допомогою рятувати життя пораненим

Покохавши відважного воїна, Катерина пішла за ним на службу в «Айдар». Працювала телефоністкою, оформлювала документи учасникам бойових дій. Він називав її Зірочкою, і це ніжне слово вона взяла собі за позивний.

Звільнившись з армії, подружжя переїхало в село Остап’є нині Решетилівської громади Полтавського (колись Великобагачанського) району, звідки чоловік родом. Невдовзі у них народився син Владислав.

Сержант ЗСУ у запасі Андрій Бухало з головою поринув у мирні справи: з нуля створив станцію техобслуговування. Учасники АТО/ООС і волонтери, які заїжджали до неї на автотрасі Київ-Харків у селі Коноплянка, та й просто ті, хто опинився на дорозі в складній ситуації, отримували послуги безплатно. Ще й каву на додачу.

А він мріяв про гараж, щоб ремонтувати в ньому армійську техніку, і крок за кроком ішов до своєї мрії.

Остання з його мрій — скласти компактну баггі, з допомогою якої можна було б безпечно вивозити поранених з поля бою — на жаль, лишилась не реалізованою.

У техніці Ворскла був асом. Пригадую, коли ми зустрічалися з ним п’ять років тому, під час їхньої з Катериною короткотермінової відпустки, Андрій за підтримки земляків встановив на своєму армійському позашляховику металеву підставку для кулемета, яка поверталася за допомогою пульта у потрібному напрямі. «Порадую бойовиків» — задоволено потирав руки.

Бізнес у Андрія йшов важко, бо він не з тих, хто дере шкуру з клієнтів. Разом з товаришем починав з ремонту найдешевших «Таврій» та «Жигулів», поступово навчаючись та розвиваючись. Іноді, щоправда, його заробітків не вистачало навіть на те, щоб розрахуватися з боргами за оренду приміщення й комунальні послуги. Виручали друзі. Та Ворскла не опускав рук. Говорив, ми живемо не для того, щоб проїдати життя, а щоб проживати його, бо воно одне.

Просував власну справу через ютуб-канал, став блогером. Надзвичайно цим пишався, бо контенту українською мовою на автомобільну тематику українською мовою в Україні практично не існувало.

Дуже прагнув не просто щось змінити в своєму житті, а й у житті країни. Він хотів працювати в Україні й заради України.

Але після 24 лютого, на другий день після свого дня народження, чоловікові знову довелося взяти зброю до рук. Спочатку служив у тербороні, згодом перевівся у 30-у окрему механізовану бригаду ЗСУ. У її складі воював на одному з найгарячіших напрямків — Ізюмському.

«Все буде Україна!!! Це має усвідомити кожен. Це наше майбутнє, за яке кожен Українець буде боротися до останнього подиху. Це наше майбутнє, яке ми будемо боронити до останньої краплі крові. Від Львова до Луганська. Від Чернігова до Севастополя. Нація прокинулась. Ми платимо страшенно високу ціну за нашу свободу, але все закінчиться пророчими словами Кобзаря:

І на оновленій землі

Врага не буде супостата,

А буде СИН. І буде МАТИ.

І будуть люде на землі… » — написав Ворскла під фото з сином на своїй сторінці у фейсбуці, відправляючись на фронт.

12 липня Андрій Бухало був удостоєний Нагрудного знака Командувача об’єднаних сил ЗСУ «За службу та звитягу ІІІ ступеня».

До війни на Донбасі він навіть автомата не тримав у руках

Свого часу Ворскла розповідав мені, що до війни на Донбасі він навіть автомата не тримав у руках, бо через проблеми із серцем його визнали непридатним до армійської служби. Його життя змінилося на 180 градусів, коли народ вийшов на Майдан, протестуючи проти влади Януковича. Революція гідності застала Андрія Бухала у Санкт-Петербурзі, де він був на заробітках. За професією налагоджувач технологічного обладнання, він працював на заводі й мав гарну зарплату. Але після масові розстрілів на Майдані не зміг залишатися стороннім спостерігачем подій на батьківщині. Не дочекався навіть кількох днів, щоб отримати аванс. Прибувши до Києва, практично одразу розпочав підготовку на тренувальній базі у складі добровольчого батальйону. І незабаром з позивним «Ворскла» вирушив на Донбас. Перед добровольцями (хоча за документами їх там не було) було поставлене завдання посилити блокпости, на яких стояли правоохоронці. Практично одразу під час несення служби «Ворскла» потрапив під ворожий обстріл неподалік Слов’янська. Травма шийного відділу хребта на три місяці вибила його зі строю. Та вже у середині серпня 2014 року він приступив до служби у 24-му батальйоні територіальної оборони «Айдар», в якому прослужив понад 4 роки. Він став універсальним стрільцем, був навідником, брав участь у найнебезпечніших операціях.

Їхній підрозділ стояв неподалік Бахмута, і солдати їздили у місто за покупками. І якось в одному магазині, куди «Ворскла» зайшов купити цигарок, він звернув увагу на біляву продавчиню, яка вразила його дитячою безпосередністю та відкритістю

— До того років зо три жінки для мене не існували, — пригадував Андрій. — Після розриву стосунків з цивільною дружиною, з якою ми прожили шість років і виховували двох синів, якось було не до того. А тут, дивуюся, симпатична блондинка, та ще й не боїться «злісного карателя».

— У нас же в Бахмуті більшість населення боялося тоді «Айдара» й «Правого сектору». Вірили у вигадки російської пропаганди, ніби це карателі, готові вбивати і їсти мирних жителів . Тому моя мама, дізнавшись, за кого я зібралася виходити заміж, лиш сплеснула руками: «О, Боже, «айдарівець»!» — розповідала Катерина. — Та коли познайомилася з майбутнім зятем ближче, її страхи минули. Андрій — справжній чоловік: відважний, відповідальний, уважний. До того ж непитущий. З ним не скучиш — він дуже легкий у спілкуванні, весельчак і балагур.

При знайомстві Катя з Андрієм обмінялися телефонними номерами, але ніхто не наважувався зателефонувати першим. Може, тому, що у їхні плани створення сім’ї не входило. Лише через кілька тижнів Андрій натрапив у мобільному на Катин номер. Той дзвінок усе вирішив. Не відкладаючи на потім, боєць прибув до Бахмута, щоб забрати наречену на фронт. Вона не чинила опору. Відчула: з ним буде надійно.

«Життя швидкоплинне, і розмінювати його на дрібниці просто гріх»

— Ніщо не відбувається випадково, на все воля Божа, — був переконаний Андрій. — Життя швидкоплинне, і розмінювати його на дрібниці просто гріх. Це особливо відчувається на війні. Що толку придивлятися один до одного і бігати на побачення місяцями, якщо людям з першого дня добре разом?

До весілля молодята не готувалися — прийшли до РАГСу у джинсах та футболках. Їхній шлюб зареєстрували за законом військового часу — за два дні. Три доби тривав їхній медовий місяць. А після одруження два роки, до самого звільнення з лав ЗСУ, жили нарізно, на відстані кількох десятків кілометрів одне від одного. Катя — у казармі при штабі, Андрій — у бліндажі. Бачилися в основному по роботі кілька годин, раз на сім-десять днів.

Після двох років законного шлюбу пара обвінчалася у Свято-Успенському кафедральному соборі у Полтаві.

— Кохання тримається на чотирьох «взаємо»: розумінні, довірі, повазі, прощенні, — говорив Андрій. — Я можу сказати, що наші почуття з Катею відповідають цій формулі. Ми дивимося з нею не одне на одного, а разом у одному напрямку. Надіюсь, що і у вісімдесят років ходитимемо, взявшись за руки. Ми тепер назавжди разом перед Богом. Я віруюча людина, і для мене було важливо, щоб наш шлюб, узятий нашвидкуруч, навіть без свідків, був визнаний церквою.

На жаль, доля відвела Андрію всього 41 рік. І Катя у свої 41 стала вдовою. Напівсиротою лишився їхній трирічний синок, який не пам’ятатиме батька живим.

Катя просила його берегти себе. Андрій обіцяв їй повернутися живим і здоровим. Але війна без смертей не буває. Ми платимо за свою перемогу великою ціною — людськими життями.

Останній бій великого патріота Андрія Бухала скінчився. Та історія війни за свободу залишилась у його численних фото і відео.

Від 19 серпня стрічка Ворскли у фейсбуці рясніє словами співчуття. Мене зачепило ось це. «Андрію… Що не напишеш про тебе, усе буде мало і не так… Величезна втрата… Ворскла, небо твоє, рай твій! Вічна шана і пам’ять. Рідним співчуття».